Володимир Стельмах: «Головна причина кризи — політика і революційний пафос соціального популізму. А від нього йде решта метастазів»

— Донедавна, коли мені стави­ли це запитання, простіше за все було у відповідь розповісти анекдот. «Банкір телефонує колезі і, привітавшись, запитує: «Як справи?». — Чує у відповідь: «Добре». — Бурмоче: «Даруйте, помилив­ся номером». І кладе трубку».

Останніми тижнями у фінансовій системі України намітилися очевидні ознаки стабілізації. Передусім це видно із ситуації на валютному ринку. Глава дер­жави вже озвучував інформацію, що Національний банк уже навіть купував валюту на міжбанківському ринку, поповнюючи резерви. Це, серед іншого, сприяло зміцненню як ринкового, так і офіційного курсу гривні до долара минулого місяця більш як на 9 коп. (із 7,7 до 7,61 грн./дол.), або на 1,2%.

Курсова стабілізація відбулася як завдяки тому, що населення заспокоїлося, так і завдяки поступовому вирівнюванню торговельного балансу.

Хоч би що казали, психологічний аспект був одним із голов­них чинників девальвації гривні. За даними платіжного балансу, із листопада 2008 року по квітень 2009-го приріст готівкової валюти поза банками становив 7,1 млрд. дол.

Значно скоротилися валютні перекази від заробітчан, які теж раніше формували непоганий приплив валюти в Україну. За попередніми оцінками, приватні перекази з-за кордону за п’ять місяців ц.р. скоротилися на 23,7% і становили 1,47 млрд. дол. порівняно з 1,9 млрд. дол. за такий само період 2008 року.

Заспокоїти пристрасті допомогли і валютні аукціони з купівлі валюти на безготівковому ринку під погашення кредитів для населення, малого та середнього бізнесу. А з початку травня ситуація істотно змінилася: пропозиція валюти на готівковому ринку зросла майже у півтора разу, перевищивши попит на 150 млн. дол.

Стабілізація курсу позитивно вплинула на настрої вкладників. У банки почали потихеньку повертатися депозити. Якщо в першому кварталі ц.р. щомісячні показники приросту вкладів населення мали від’ємне значення, то у квітні й травні вони були вже додатними — 0,6 і 0,7%, відповідно. Тож ми маємо нехай і невеличку, але стійку тенденцію до збільшення темпів зростання вкладів населення в банківську систему. Причому вклади зростають як у національній, так і в іноземній валюті.

Поліпшенню ситуації сприяли і дії Національного банку. Окрім згаданих цільових аукціонів із продажу іноземної валюти для погашення кредитів фізичним особам, це і постійне підтримання ліквідності банків, і додаткові заходи щодо стабілізації діяльності банків, й адекватна відсоткова політика. Зокрема, із метою закріплення позитивних змін на фінансовому ринку і стимулювання економічного розвитку НБУ знизив із 15 червня облікову ставку з 12 до 11%.

— Криза найбільшою мірою зачепила 25—27 банків, у 15 із яких введено тимчасову адміністрацію й оголошено мораторій на виконання вимог кредиторів. Однак ми хочемо домогтися, щоб і ті банки, в яких зараз у зв’язку з мораторієм є відкладені платежі, теж були зобов’язані їх виконувати.

Зараз НБУ розробляє документ, щоб мораторій на виконання зобов’язань не поширювався на платіжні функції банків, котрі вони мусять здійснювати відповідно до 47-ї статті закону про банківську діяльність.

Що ж до депозитів, то банки зобов’язані їх виплачувати у строк, щойно закінчиться період їхнього розміщення в банку. Строк виплати пов’язаний із тим, що депозити були вкладені в банківські активи. Взагалі, вкладник мусить робити вибір — або отримання доходу на свої гроші, або можливість у будь-який момент мати до них доступ. Якщо вкладник вибирає останнє, то він має класти гроші на поточний рахунок чи орендувати у банку сейф. Та якщо гроші вкладають у банк на певний строк із метою отримання доходу, то вкладник повинен розуміти, що ці гроші не лежатимуть на полиці, а будуть видані як кредит іншій людині (чи підприємству). А коли так, то для отримання грошей необхідно чекати закінчення строку депозиту.

— Звісно, припинення деструктивної полеміки відіграло важливу позитивну роль. Коли її нема, ключова роль знову належить ринковим чинникам, і зараз курс зміцнюється ринком. Як я вже казав, ми практично досягли рівноваги за торговельним балансом. Очевидно, що вимушена девальвація, хоч би як болісно вона сприймалася в суспільстві, та й у самому Національному банку, почала давати позитивні результати.

Позитивним чинником стало і поновлення співробітництва з МВФ, надходження траншів від якого значною мірою компенсує відплив валюти по фінансовому рахунку. А головне, національна економіка також отримала можливість «підбадьоритися» із тим, щоб підняти конкурентоспроможність, у тому числі за рахунок збільшення обсягу та підвищення якості продукції.

При цьому перехід до гнучкого курсоутворення сприяв досить швидкому нівелюванню дефіцитів зовнішньої торгівлі. Безумовно, знецінення гривні ускладнило обслуговування банківських кредитів, узятих в іноземній валюті. Проте за нинішніх екстремальних умов на це питання в будь-якому разі не було б простих відповідей. Його ж граничне загострення дало змогу перейти до кардинального розв’язання проблем, початок яким було покладено ще в березні 2003 року.

Що ж до валютних розривів між банківськими кредитами й депозитами, то їхньому частковому нівелюванню має слугувати програма рекапіталізації банківської системи. Проте лише частково. Оскільки відповідальність за ці валютні дисбаланси мають нести й самі банки, які роками обстоювали своє право на безумовне розширення валютного кредитування.

— Авуари в доларах, сформовані нашими комерційними банками на рахунках в іноземних банках, нині становлять близько 4 млрд. Якби нині банки продали 1,5—2 млрд. дол., питання курсу взагалі не стояло б.

Для цього ми й змінили методику розрахунку валютної позиції. Проте деякі банки з іноземним капіталом зайняли в цьому питанні деструктивну позицію, вимагаючи для себе преференцій та особливого ставлення. Я такого підходу не сприймаю.

Коли вже іноземний капітал зважився на довгострокове входження в банківську систему України, то в його власних інтересах підтримувати стабільність не тільки цієї системи, а й усієї української економіки. Бо саме від її стабільного розвитку залежить кінцева ефективність відповідних іноземних інвестицій. Зрозуміло, що сьогодні вітчизняна економіка, втім, як і світова, переживає не найкращі часи. Винятковість же викликів, яким ми змушені протистояти, потребує виняткових за своєю суттю рішень. Не дивно, що окремі з них разюче дисонують із звичними правилами. Однак доводиться нагадувати, що деякі з цих «звичних правил» в остаточному підсумку й призвели до тих потрясінь, що їх уже не один рік переживає світова економіка.

Усі суб’єкти мають бути рівними. І працювати за українськими законами. Ми готові йти на поступки за термінами або щось іще, але повністю відмовлятися від своїх намірів не збираємося.

Під час нещодавнього візиту до Швейцарії ми ознайомилися з досвідом роботи центрального банку цієї країни та зробили для себе дуже важливий висновок: європейські ЦБ, виявляється, активно застосовують індивідуальні норми регулювання до своїх банків, наприклад, підвищену адекватність капіталу. Я не розумію, чому ми не можемо застосувати аналогічні норми.

— Як і раніше, нині головна загроза дестабілізації — політика. А точніше, нездоланний революційний пафос соціального популізму, який охопив переважну більшість наших політиків. А від нього йде решта метастазів проблем української економіки.

Довіра до банківської системи залежить насамперед від довіри до гривні. А ми, на жаль, так і не змогли утвердити статус національної грошової одиниці як одного з головних атрибутів державності. Доларизація тільки офіційної частини української економіки нині перевищує 30%. Як я вже казав, за попередні півроку в тінь пішло близько 7 млрд. дол. Скільки валюти лежить під подушками громадян — ми можемо тільки припускати.

У нас люблять посилатися на китайський досвід. То я вам скажу, що в Китаї грошова маса становить близько 160% ВВП — от де рівень монетизації. Проте в цьому немає проблеми, оскільки значна частина цих грошей лежить на депозитах населення в банках, схильність до заощаджень якого, як і в Японії, дуже висока.

Як нам розпочати рухатися в такому напрямку — от одне з ключових питань, що визначає і стабільність гривні, і наявність інвестиційного ресурсу, і його вартість.

Погляньте, у нас же практично весь ринок житла, як первинний, так і вторинний, був фактично повністю побудований на валютній основі. Причому не тільки за кредитами, а й за розрахунками. Адже коли купували і продавали нерухомість, тільки в рахунках зазначалася сума в гривні, причому занижена в кілька разів, бо ніхто не хотів платити зайвих відрахувань. А всі основні розрахунки здійснювалися найчастіше у валюті.

Але ж там, як і на ринку землі, оборот валюти відбувався величезний, ціни через дефіцит житла зростали, мов на дріжджах, причому їх ще більше підстьобували валютні банківські кредити. А все тому, що сектор нерухомості був зорієнтований на комерційне кредитування, яке давало високий дохід.

— Те, що валютні кредити були дешевшими, — це фікція. За допомогою страховок, прихованих комісій і тому подібних хитрощів банки доводили їхню вартість до 46% річних. Це показували наші перевірки.

Чому не обмежили валютного кредитування? Дуже складно приймати такі рішення в країні, де всі захотіли швидше зажити краще. Будівництву, яке було одним із головних двигунів економічного зростання, необхідне було підживлення кредитними ресурсами, які йшли переважно у валюті. Тому обмежити валютне кредитування означало б власноруч придушити економічне зростання.

Питання про доцільність валютного кредитування довго дискутувалося в правлінні НБУ. Колегіальне рішення було на користь збереження такого виду кредитування.

— Безсумнівно. Як я вже сказав, його нарощування стало однією з основних причин серйозних дисбалансів, які виникли у фінансовому секторі. Про існування відповідних серйозних ризиків Національний банк попереджав банкірів і населення в останні роки неодноразово. Чимало банкірів не почули цього попередження, роками обстоюючи своє право на безумовне розширення валютного кредитування. Тому, повторюся, відповідальність за ці валютні дисбаланси мають нести й самі банки.

— Давайте чітко розставимо акценти. Коли йдеться про забезпечення низьких кредитних ставок в умовах інфляції, тоді хтось має компенсувати кредиторам різницю між тією ставкою, під якою вони згодні позичати гроші, і тією, яка могла б улаштувати позичальника. Такі механізми є, вони з успіхом функціонують у тому числі і в Україні — я маю на увазі бюджетну компенсацію частини вартості кредитів для тих чи інших категорій позичальників.

Інша річ, що обсяг коштів для такої компенсації в бюджеті передбачений не настільки великий, як комусь хотілося б. Та це вже питання не до центрального банку. Здешевити кредити за рахунок емісійних коштів неможливо: випуск незабезпечених грошей на будь-які, навіть благі цілі призведе до їхнього знецінення, прискорення інфляції та подальшого зростання ціни кредитів. Які бюджетні видатки урізувати для того, щоб збільшити обсяги компенсації відсоткових ставок за кредитами, і які саме категорії позичальників через такий механізм підтримувати — це виключно компетенція уряду та парламенту.

У 2005 році, коли я повернувся до роботи в Національному банку, 937 тис. сімей потребували поліпшення житлових умов. Для розв’язання цієї проблеми треба було видати на 8 млрд. грн. кредитів на три-чотири роки. Зараз потребу у житлі мають 1 млн. 250 тис. сімей, а ціна питання зросла до 12—15 млрд. грн. цільових кредитів терміном до п’яти років. Виділити ці ресурси — не проблема для Національного банку, проте, окрім як грошей попросити, ніхто не хотів і зараз не хоче цією проблемою всерйоз займатися.

Набагато вигідніше займатися виділенням і перепродажем земельних ділянок під забудову. Навіщо боротися за зниження цін, якщо їхнє зростання приносить чиновникам фантастичні бариші?

Навіть ініціативу щодо завершення будівництва житлових об’єктів з готовністю 50% і більше, яка могла б допомогти оживити не тільки будівельну галузь, не вдалося довести до пуття. Питання кредитування за держпрограмами, особливо в будівництві, завжди було пов’язане з політикою, яка у нас дуже меркантильна. А там, де Національний банк залучається до роботи, усе має бути прозоро, корупцією займатися складно. Тому з нами не дуже хочуть працювати.

— Якщо ви пам’ятаєте, та історія розпочалася не з банку «Надра», а з Промінвестбанку. Його проблеми, треба визнати, стали для нас несподіванкою — ми ж думали, що мудрий Матвієнко (голова правління ПІБу. — Авт.) не допустить такої ситуації. Почалася паніка, під час якої під ударом опинилися також інші найбільші банки, особливо ті, в яких не було великих закордонних материнських структур, зате було найбільше вкладів населення. Серед них був і банк «Надра», у якого було 700 відділень, 2 млн. вкладників із депозитами майже на 11 млрд. грн. (на 01.10.08) — 5% від вкладів по всій банківській системі! Звичайний системний банк, падіння якого слідом за «Промінвестом» означало б неминучий крах усієї банківської системи.

Тому рішення про виділення рефінансування за процедурою фінансового оздоровлення довелося приймати оперативно і в індивідуальному порядку. Часом без належним чином оформленого на той момент забезпечення, що дооформлялося потім.

Тому зауваження Рахункової палати, до речі, всі були здебільшого за формальною, навіть ближче до політичної ознакою, а не по суті прийнятих постанов про виділення рефінансування. Основна претензія стосовно більшості постанов НБУ полягає в тому, що вони не були зареєстровані в Міністерстві юстиції. Однак ця вимога стосується постанов, які приймаються для всієї системи і є підзаконними актами. А тих постанов, що приймалися в індивідуальному порядку для кожного банку, ця норма не стосується, оскільки це відомчий акт.

І так практично по кожному пункту акта перевірки Рахункової палати — у нас були свої пояснення, докази і зауваження. Причому, оскільки це суспільно-резонансне питання, то були рішення правління, а не мої особисто. Тож, якщо ви, журналісти, хочете розібратися в цьому питанні не поверхово, а серйозно, ми готові надати вам матеріали перевірки Рахункової палати і наші. Можете заглибитися, проаналізувати, розібратися. У цьому питанні батіг б’є не по коню, а по голоблі. «Вдарили», а точніше, прокукарікали, а справа не рухається, бо висновки ведуть убік від суті.

— Перше. За час своєї роботи в Національному банку я жодного разу жодному комерційному банку не сказав, якими будуть зміни в курсовій політиці. Це іинсайдерська, суворо конфіденційна інформація, і вона має виходити з НБУ тільки в ті моменти, коли рішення вже прийнято і введено в дію. І аж ніяк не раніше.

Друге. Слідча комісія Верховної Ради, навколо діяльності якої було так багато галасу, зустрічалася зі мною лише один раз. Депутати прийшли, ми їм виділили приміщення, створили умови для роботи, вони посиділи, порозпитували, чому така ведеться валютно-курсова політика Нацбанку і що стоїть за рішеннями про виділення рефінансування. Попросили документи. Ми їм у відповідь принесли два центнери документів, попросили все почитати, розібратися, а після цього ставити запитання. Вони папери забрали, і в Нацбанку вже не з’являлися. Зате приходили Генеральна прокуратура, МВС і та сама Рахункова палата — вони серйозних порушень у центральному банку не знайшли.

— Та війна, яку політики вели проти Національного банку, зараз припинилася. Проте я не виключаю, що у вересні, разом з активізацією президентських перегонів, вона розпочнеться знову. На електорат знову можуть намагатися впливати за допомогою спекуляцій навколо НБУ.

— Це взагалі незбагненно, чому в нашій країні завжди намагаються вставити палиці в колеса всім нормальним і ринковим ініціативам! Багато років цю сферу розривають корпоративні конфлікти, навіть міжнародні фінансові організації, у тому числі Світовий банк, зверталися до нас із рекомендаціями впорядкувати інститут обліку приватної власності через створення депозитарію цінних паперів, у якому не було б внутрішніх конфліктів між акціонерами.

Ми пішли на те, щоб за участю Національного банку (який, до речі, має необхідну матеріально-технічну і технологічну базу, а також багаторічний досвід депозитарної роботи) створити депозитарій, який вивів би систему обліку власності з-під загрози корпоративних конфліктів. Проте деяким людям дуже не хочеться, щоб працювала прозора модель, а хочеться продовжувати сварки і мати доступ до обліку приватної власності. От у чому причина того, що відбувається.

— Я категорично проти того, щоб перекладати провину з хворої голови на здорову. І ревальвація, і девальвація гривні стали платою за грубі помилки і, якщо хочете, часом звичайний безлад у макроекономічній політиці кількох поспіль урядів.

Ці кроки не можна оцінювати, вириваючи їх із контексту ситуацій, що складалися на певний момент. Рішення про зміцнення курсу гривні в 2005 році ми приймали разом із Сергієм Яременком, після того, як міністр економіки Сергій Терьохін дав офіційний прогноз про зміцнення гривні на кінець року до 4,25 грн./дол.

Ми порахували, що в результаті спекуляцій нерезидентів, які почали масово входити на валютний ринок України в очікуванні ревальвації, ми втратимо близько 1,7 млрд. дол. із резервів. Просто так. Тому було вирішено не по шматочку рубати, а одномоментно опустити з 5,31 до 5,05 грн., і це було зроблено. А вже через кілька днів, коли я був у відрядженні, Яременко від цього рішення відмовився і казав, що жодного стосунку до нього не має. Це, в принципі, і стало причиною того, що він пішов із Нацбанку. До честі Терьохіна, він від своїх слів потім не відхрещувався.

Надання курсовій динаміці більшої гнучкості в травні 2008 року було пов’язане з необхідністю уповільнення надмірної цінової динаміки, системний сплеск якої був викликаний бюджетними дисбалансами. Стрімке нарощування соціальних платежів за рахунок скорочення капітальних видатків спричинило масштабні товарні дефіцити, які супроводжувалися прискоренням інфляції, нарощуванням імпортних закупівель, погіршенням зовнішнього торговельного балансу та збільшенням зовнішніх запозичень для його фінансування.

Темпи збільшення соціальних платежів із бюджету зросли в 2007 році в 2—2,35 разу. Вже 2008 року розпочалося зниження динаміки інвестицій у виробництво. Не дивно, що за таких умов рівні інфляції на споживчому ринку перевищили 30%, а в промисловості — впритул наблизилися до 50%, перевищивши показники 1998 року, коли спостерігалося інфляційне придушення виробництва на фоні посилення валютно-фінансової кризи.

За цих умов Національний банк був змушений ревальвувати гривню. Хоч основні інфляційні чинники і перебували поза монетарною політикою, НБУ мав виконувати свою основну конституційну функцію з підтримки стабільності національної грошової одиниці.

Слід розуміти, що будь-яке рішення регулятора — ревальвація, девальвація чи щось іще — завжди б’є по чиїхось інтересах. Та НБУ не може догодити кожному, оскільки рішення приймають у загальних інтересах.

— Той факт, що Рада Нацбанку в той час накладала відкладальне вето на рішення правління про зміцнення курсу гривні, ніяк не пов’язаний із бажанням не допустити ревальвації курсу. Її просто хотіли відтермінувати на кілька днів. Ми запропонували зібрати Раду з такого й такого питання. У той період один олігарх продавав іншому 58 млн. дол., і продавцеві не хотілося втрачати на операції гроші.

Коли ми сіли та проаналізували цю ситуацію, рішення правління НБУ було одностайним: вето треба подолати. Крім того, серед повноважень Ради, які виписані в ст. 9 закону про Національний банк, 9-м пунктом чітко прописано, що цей орган може давати правлінню НБУ лише рекомендації в рамках Основних засад грошово-кредитної політики щодо політики курсоутворення і валютного регулювання. Право відкладального вето до цих сфер компетенції правління не застосовується.

Водночас хочу сказати, що нині жодних серйозних суперечностей між Радою і правлінням Національного банки не існує. Про це свідчить позитивна оцінка Радою дій правління з реалізації Основних напрямків грошово-кредитної політики в 2009 році. При цьому хочу звернути особливу увагу, ст.100 Конституції України наділяє саме Раду НБУ повноваженнями здійснювати контроль за проведенням грошово-кредитної політики. Ті ж, хто намагається наділити цими функціями інші органи (зокрема, й тимчасову слідчу комісію парламенту), роблять це всупереч Конституції України.

— На сьогодні Національний банк утримується від монетизації цінних паперів уряду, оскільки цим справді створюються додаткові інфляційні ризики. Ми пропонуємо уряду використовувати державні банки не тільки для кредитування НАК «Нафтогаз», а й для фінансування цільових державних програм.

При цьому вже відкриті цільові кредитні лінії Світового банку на сотні мільйонів доларів чомусь не освоюються. Чи, наприклад, останнє питання, яке обговорювалося на нещодавній Всеукраїнській нараді з головами сільрад, — переведення газових котлів на вугільне паливо. Йдеться про 74 тис. котелень, потрібно 3 млрд. грн. ресурсів. Залишимо осторонь екологічні аспекти та Кіотський протокол. Та чому гроші знову просять в Нацбанку? Чому б до реалізації цього проекту не підключити, наприклад, держбанки, які зараз дуже добре капіталізовані?

— Посилення інституційної незалежності НБУ — це одне із зобов’язань, які українська сторона взяла на себе за умовами меморандуму з МВФ. Ми вже подали до ВР законопроект, у разі ухвалення якого політичні сили не матимуть свого представника в Раді НБУ. Більш того, він навіть уже пройшов перше читання. Ми робитимемо й інші кроки в цьому напрямку. Про намір подати законопроект, спрямований на збільшення незалежності Нацбанку, заявив і президент.

Сьогодні, поки банківську систему не атакують, ситуацію стабілізації дуже важливо використовувати для зміцнення становища банків і спільного протистояння тим популістським ініціативам, які проходять через ВР. У нас для цього залишається три-чотири місяці, за які банківській системі необхідно налагодити комунікації з суспільством і дати йому впевненість у своїй стабільності. Для цього нам треба не «чубитися», а навпаки, гарно попрацювати усім разом над проблемами і з населенням, зокрема, і через ЗМІ.