Українські наукові розробки успішно впроваджуються в економіку. Але, на жаль, не в нашу

Данило Білик, «ПіК України»

  Про стан вітчизняної науки, будівельників Великого адронного колайдера і ворогів інновацій в Україні, в інтерв’ю „ПіК України” розповів заступник міністра освіти і науки доктор фізико-математичних наук Максим Стріха.
  Побутує думка про те, що української науки немає, що вона вмерла чи помирає. Чи відповідає це дійсності на вашу думку?
  Така думка ніколи не побутувала серед науковців не тільки українських, але й західних. Українська наука, безумовно, є. Вона має загальновизнані добрі школи. Рівень підтверджується тим, що наших фахівців запрошують працювати у провідні лабораторії світу. Приміром, наші фізики зараз друкують за рік більше статей в американському Physical Review, аніж в рідному «Українському фізичному журналі».
  Тож як тоді можна охарактеризувати сучасну ситуацію у вітчизняній науці?
  Безумовно, вона складна. Це пов’язано з хронічним безгрошів’ям і тим, що впродовж багатьох років владні еліти не зовсім розуміли, що робити із наукою і взагалі навіщо вона потрібна. Хоча у світі наука є не просто справою диваків, які працюють заради своєї цікавості, а найпотужнішим чинником поступу тієї або іншої держави. Під час святкування 90-ліття НАН України і Президент, і прем’єр-міністр говорили правильні слова. Але коли доходить до управлінських рішень, на науку дивляться як на нахлібника, який тільки просить гроші.
  Тож що варто було б змінити? Як мало б бути?
  Наука має приносити гроші. Українська наука, навіть поставлена в надзвичайно тяжкі фіскальні умови, із надзвичайно непродуманим законодавством, заробляє 70 копійок на кожну вкладену в неї 1 гривню. Сума могла б бути іншою. Але тут постає питання браку національної інноваційної системи, питання того, що наша наука сьогодні може запропонувати економіці значно більше, аніж економіка готова взяти у науки. А інноваційної системи, яка б допомагала економіці брати ці результати, в Україні не існує. До того ж існують ідейні конфлікти в українській владі. Мінфін зараз стоїть на принципах ринкового фундаменталізму. Він уважає, що ніхто ніколи не може отримати жодних ринкових переваг. На той час, як досвід усіх держав, які впроваджували високі технології, засвідчує, що на початковому етапі, щоб ці технології запустити, якраз треба надати переваги установам, які ці технології впроваджують. Адже висока технологія – це ризик. Воно може і спрацювати, і не спрацювати. І якщо Фінляндія досі підтримує Nокіа – успішний бренд у всьому світі, то це про щось говорить.
  Коли вирішується питання фінансування, яким чином визначаються пріоритети щодо галузі, напрямку?
  На жаль, термін дії закону України про наукові пріоритети закінчився ще 2006 року. Проект нового закону, який розробило Міністерство, парламент ніяк не розгляне. Але на експертному рівні визначена низка пріоритетів, де українські вчені тримаються на провідних позиціях. Таких напрямків дуже багато – матеріалознавство, біотехнології, математика, інформаційно-комунікаційні технології, аграрна наука, нанотехнології і фундаментальна фізика. І цей список не вичерпний. Є дуже багато результатів і розробок, які успішно впроваджуються в економіку. Але, на жаль, в економіку не нашу.
  В Україні є 11 технопарків – зон розвитку інноваційних технологій. Чи ефективні вони? Які вони мають преференції від держави?
  Вони були і є успішними. Незважаючи на те, що за останні 5 років держава зробила все, щоб їх знищити. Показники бувають фантастичними – технопарк Інституту електрозварювання імені Патона приносить 36 грн. на 1 грн. державної підтримки. Для порівняння: в Китаї 6 юанів на юань для тамтешніх технопарків уважають блискучим показником. Але зараз держава успішно душить і технопарк заводу Патона, і решту десять технопарків.
  А з чиєї подачі це робиться?
  Мінфіну. Ще 2005 року з ініціативи цього відомства з’явився закон про секвестр бюджету, яким інститут технопарків було фактично знівельовано. Люди почали проекти під певні зобов’язання, а потім з’ясувалося, що правила гри змінилися. Потім з’явився інший закон із меншими пільгами. Єдина преференція технопарків сьогодні – можливість відкладати сплату ПДВ шляхом виписування векселів. Але зараз митниця перестала приймати ці векселі. І хоч ми давали пояснювальні листи, хоч МОН підтримав мінюст, досі не вдається нічого зробити. Виходить, що, маючи величезний потенціал технологічного розвитку, ми майже все зробили для того, щоб флагманами української економіки залишилися заводи з розливу „кока-коли” за чужими технологіями.
  Українські учені там працювали і працюють в Європейському центрі ядерних досліджень (CERN). Зокрема, багато вони зробили для створення головного проекту останніх років – Великого адронного колайдера. Але Україна не є ані членом організації, ані немає з нею жодної угоди. Чому?
  Така угода була укладена ще 1993 року. Але термін її дії вибіг. Міністерство робить усе для того, щоб укласти нову угоду з ЦЕРН. Про повноправне членство не йдеться через надзвичайно високі внески, але принаймні про асоційоване членство говорити треба. Це не лише використання величезного наукового потенціалу, але й надзвичайні перспективи для молодих науковців.
  Тобто зараз усе на ентузіазмі самих учених?
  Фактично так. Україна навіть не платить гроші за те, що наші учені там працюють. Ми лише платимо їм зарплатню. А все інше впирається в брак угоди. Сьогодні ми надіслали туди наш проект документа. Очевидно, зараз треба буде їздити туди і розмовляти.
  У яких іще міжнародних програмах і організаціях Україна бере участь?
  Приміром, нещодавно ми нарешті долучилися до європейської інноваційної науково-технічної програми EUREKA, в якій беруть участь 40 держав – не тільки всі країни ЄС, але й Росія. Парламент ухвалив відповідний закон, президент його підписав. Але настав час платити внески – близько 80 тис. грн., які, зауважмо, були передбачені в бюджеті-2008. І Мінфін став на заваді ухвалення рішення Кабміну про сплату цих внесків. То що вже говорити про ЦЕРН чи Сьому рамкову програму ЄС, де внески в десятки разів більші. Фактично з «дорогих» міжнародних програм повноправну участь Україна наразі бере тільки в Об’єднаному інституті ядерних досліджень в Дубні, сплачуючи туди щорічно 5 млн. грн.
  Чим пояснюється брак піару української науки?
  Ми досі маємо багато цікавих учених екстра-класу. Вони цікаві як люди і цікаво б виглядали на екранах телевізорів і шпальтах газет. Нагадаю: 20 років тому однією за найпопулярніших передач була „Очевидно і неймовірно”. Питання багато в чому і в громадській позиції самих журналістів, які переконані, що в прайм-тайм варто розповідати про інтимні переживання зірок, а не про блискучі досягнення блискучих учених. Нещодавно ми поховали відомого на весь світ математика академіка Митропольського. Здається, жодна газета жодного рядка цьому не присвятила. Але певні позитивні тенденції я бачу – про науку останнім часом стали говорити і писати все ж дещо більше.
  Сьогодні багато говорять про проблеми в галузі інтелектуальної власності. Чи їх дійсно багато і як вони розв’язуються?
  Проблем більше існує в питанні авторських і суміжних прав – серед виконавців, письменників і артистів. У питанні патентів на розробки усе більш-менш добре. На сайті Інституту промислової власності можна прослідкувати всі етапи проходження заявки. І якщо вона вартісна, патент ви отримаєте. Але що робити далі? Нещодавно до мене прийшов учений, у якого є патент на медичний препарат, розробці якого він присвятив 30 років. Довести справу від патенту до ліків – складний процес. Потрібно проводити багато випробувань. У вченого грошей на це немає. І один із наших фармзаводів пропонує йому невеликі гроші – 20 тис. доларів – і обіцяє зробити ліки. Але патент учений продає, і мати з цього нічого більше не буде. Хоч і присвятив цим лікам 30 років життя. У нас немає ринку венчурних і кредитних установ для таких випадків. А фармзавод є монополіст, і крім такого варіанту, інші для вченого неможливі.
http://ukr.pik.org.ua/news/2008/12/4/225791.htm