У пошуках справжніх акціонерів

Наталя Ульянова, Forbes, 01.09.2014

http://forbes.ua/ua/opinions/1378074-u-poshukah-spravzhnih-akcioneriv

Чи вдасться уряду виявити реальних власників українського бізнесу

Наприкінці серпня Кабінет міністрів затвердив пакет антикорупційних законопроектів, дискусія довкола яких точилася кілька місяців. Серед них – проект закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення кінцевих бенефіціарних власників юридичних осіб та публічних діячів», який, за планами законодавців, дасть змогу виявити реальних власників українського бізнесу, зокрема за межами нашої країни. Він також має запобігти створенню фіктивних компаній для відмивання злочинно одержаних доходів.

Ухвалення цього та подібних законопроектів, спрямованих на боротьбу з корупцією, – одна з умов надання наступного траншу від Міжнародного валютного фонду. МВФ висуває такі вимоги в рамках світової антиофшоризації, яка набирає обертів і торкнулася всіх країн, у тому числі й пострадянського простору.

Дотримуючись правил гри, які диктує FATF і ОЕСР, Україна намагається впровадити стандарти прозорості фінансової та податкової інформації. Причому саме ОЕСР ми завдячуємо процедурами «знай свого клієнта» і політикою ALM (боротьба з відмиванням брудних грошей), ініціативою BEPS (план заходів ОЕСР з протидії розмиванню бази оподаткування та мінімізації прибутку) і трансферним ціноутворенням.

Прагнення до прозорості частково є й наслідком деофшоризації в Російській Федерації, яка хоче зупинити вимивання коштів з економіки країни. Наприклад, термін «бенефіціарний власник» – тобто реальний власник (не обов'язково акціонер), але який має можливість контролювати діяльність компанії, – з'явився в російському законодавстві ще 2013 року, хоча й поширювався тільки на банківський сектор.

А головні напрямки податкової політики Росії на 2014–2015 роки передбачають внесення до Податкового кодексу РФ таких понять, як одержувач доходу (особа, яка має фактичне право на дохід) і власник бізнесу в інших галузях.

Якщо повернутися до ініціативи української влади, головне нововведення на сьогодні – доповнення новим пунктом уже чинного закону «Про запобігання та протидію легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом». Згідно з ним, кінцевим вважають власника, який має право володіння більш як 25% статутного капіталу або голосів юридичної особи. А також незалежну від цього володіння можливість здійснювати вирішальний вплив на управління та діяльність компанії.

При цьому з'являється вимога про розкриття детальної структури власності юридичної особи (інформації про фактичного власника) державному реєстраторові. Це, зокрема, паспортні дані, прописка та ІПН.

Звичайно, вимога «засвітити» справжніх власників бізнесу є важливим елементом інституту захисту прав власності. Проте застосування цих норм на практиці – під питанням, оскільки розширене визначення бенефіціара абсолютно не дає розуміння, як потрібно надавати інформацію про кінцевих власників, а головне – як фіскальні органи мають намір перевіряти її правдивість.

Що підтверджує повноваження бенефіціарного власника? Проста заява (кого?) про те, що власником є ​​якась фізособа? Трастова декларація від акціонера на користь третьої особи? Юридично такі способи підтвердження не мають жодної сили. До слова, у згаданій уже Росії розкриття бенефіціарів теж має радше політичний (оприлюднення власників компанії «Юкос») і політично-економічний (добровільне розкриття власника «Домодєдово» – Дмитра Каменщикова) аспект, і застосування цих норм поки що залишається більше декларативним.

В Україні (як і в РФ) нема класичного поняття довірчої власності та інституту трасту – системи відносин, яка успішно існує у країнах англосаксонського права. Тому там документ, у якому заявлено, що акціонер – лише довірчий держатель, а власник – це інша особа, є підставою визнання цього власника в банку, у суді та в інших установах.

А в Україні такий документ, навіть з апостилем, не має належної сили, оскільки в нас діє романо-германське право, тому юридичних інструментів перевірки та отримання достовірної інформації про кінцевих бенефіціарів нема.

Ще важче ідентифікувати власників, якщо в групі компаній є фонд чи траст у класичному вигляді. Коли майно/активи, що належать засновнику, передають у розпорядження довірчого власника, але дохід від нього отримує реальний власник.

При цьому ні засновник, ні керуючий, ні бенефіціар не є власниками майна трасту чи фонду. Не кажучи вже про компанії з акціями на пред'явника (фактичний власник компанії – особа, яка пред'явила цей безіменний цінний папір), які хоч поступово й відходять у минуле, але все ще існують у деяких юрисдикціях.

Як ми бачимо, труднощів багато. І щоб запропонований урядом механізм працював, насамперед необхідно ретельно прописати інструментарій, який дасть змогу визначити кінцевого бенефіціара, якщо він не є акціонером компанії.

Причому для цього необхідно вносити серйозні правки не тільки в запропонований законопроект, а й у загальне законодавство. Наприклад, імплементувати елементи системи загального права, які дозволять визнавати інститут трасту з його довірчим управлінням і розмежувати номінальних утримувачів акцій і реальних власників.

Хоча й це не повністю розв’язує проблему. Адже пред'явлення трастової декларації (навіть якщо врахувати, що український орган визнає її) є добровільним. Більшість офшорних юрисдикцій мають закритий реєстр акціонерів і директорів. І хоча тиск на офшори з боку міжнародних організацій стає дедалі відчутнішим, трастових декларацій не вносять у держреєстри.

Тому збереження інформації про реальних власників у багатьох юрисдикціях залишається пріоритетним. Вона є закритою для публічного доступу і зберігається в агентів, для яких бездоганна репутація – головна умова ведення бізнесу. Тож для виявлення бенефіціарів Україна має не тільки розширити перелік підписаних угод про обмін податковою інформацією, а й налагодити сам процес обміну, дія якого за ефективністю на сьогодні близька до нуля.