Рідкісний тип

Костянтин Дружерученко, Олена Шкарпова, "Контракти", №6, 2010

http://kontrakty.com.ua/show/ukr/article/45/06201012206.html

Справжніх інвесторів-фізосіб в Україні практично немає. Тих, хто складаючи строгий сімейний та інвестиційний бюджет, стежить за котируванням, вивчає різні інструменти й узагалі активно інвестує свої кревні. Так люблять говорити банкіри та управляючі активами, які виправдовують таким чином кволий стан вітчизняного фінансового ринку.

Почасти вони мають рацію: у західному розумінні в нас справді немає інвесторів. Інвестори-фізособи на теренах СНД — це бізнесмени середньої руки, топ-менеджмент підприємств, держслужбовці середньої та вищої ланки, олігархи і, хоч як дивно, пенсіонери (консолідована думка редакції та опитаних нами експертів). Причому пенсіонери — взагалі найчисленніша армія банківських вкладників.

Серед наших інвесторів практично немає сільських жителів: більшість із них інвестує свої доходи у власне господарство. Крім того, серед українських інвесторів досить мало представників середнього класу — людей у віці від 25 до 40 років із середнім статком. Безумовно, у них є якісь заощадження, але найчастіше ці люди зайняті погашенням кредитів і просто виживанням у нинішніх умовах.

На Заході все інакше. Там пенсіонери — найменш численний тип інвесторів. Після досягнення певного віку американці та європейці починають тринькати гроші, тоді як головні клієнти банків, інвестфондів, страхових компаній — представники середнього класу 20–55 років. Там середній клас збирає гроші все життя, щоб у старості пожити собі на втіху. В Україні — усе навпаки.

Ми склали нашу власну типологію українських інвесторів. Попереджаємо, що всі персонажі — вигадані, а будь-які збіги з реальними подіями та людьми випадкові.

Великі бізнесмени

Кілька років тому Олександр Милославський продав свій банк. Набридло займатися цим бізнесом, та й час був вдалий для продажу: іноземні банки добре платили за українські фінструктури.

Милославський вирішив вкласти частину вирученого капіталу в будівельний бізнес, благо ціни на комерційну та житлову нерухомість останніми роками росли як на дріжджах. Але справа не пішла: почалася криза, будмайданчики довелося заморозити. Хімзавод, що належить олігархові, теж перестав приносити прибуток: ціни на добрива обвалилися.

У сфері управління бізнесом Милославський наслідував приклад інших олігархів: створив компанію, що тепер займається управлінням підприємствами бізнесмена та його особистим капіталом. Для особистого капіталу було навіть створено спеціальний інвестфонд, частину коштів якого вклали в цінні папери: олігарх вирішив подивитися, чи можуть українські акції самі по собі, у відриві від управління бізнесом, приносити дохід. Разом з тим, на відміну від інших олігархів, Милославський не став інвестувати гроші в предмети мистецтва та старовини, а зайнявся реконструкцією стадіону та аеропортового термінала в одному з великих обласних центрів. За його власними словами, прибутку ці проекти йому не принесуть ніякого, однак він розраховує стати співвласником стадіону і вже є власником споруджуваного терміналу.

Пенсіонери

Марія Петрівна — жінка роботяща й ощадлива. Все життя вона пропрацювала кошторисницею на заводі з виробництва автоінструментів у Сімферополі. Вона завжди жила скромно. У радянські роки отримувала 90 карбованців, на початку 1990-х, у період гіперінфляції, торгувала на ринку інструментами, виробленими на рідному заводі. На початку 2000-х завод кілька разів зупиняли, людям місяцями не платили зарплату (навіть автоінструментами), тож Марія Петрівна була змушена шукати підробітку в інших компаніях. Головними її замовниками були будфірми. Там Марію Петрівну поважали: складала вона кошторис чесно, витрати матеріалів не завищувала, могла обґрунтувати перед керівництвом кожну копійку.

Бувало, щомісячний чистий дохід Марії Петрівни сягав 3 тис. грн на місяць (з урахуванням зарплати на заводі та підробітків на стороні). А разом з пенсією, яку вона отримує з 1995 року, цілих 3760 грн. Левову частку цих грошей вона відкладала на депозит у банку. До речі, тисячу гривень, отриману нею як компенсацію вкладу в радянському Ощадбанку, вона теж оформила на депозит.

Зараз Марія Петрівна на заслуженому відпочинку: у 2005-му завод, нарешті, купили іноземні інвестори та звільнили практично всіх старих, найнявши молодь. Вона йшла із заводу з важким серцем: все ж таки пропрацювала на підприємстві більше 30 років, та й методи управління нових власників їй не подобалися. Марія Петрівна була впевнена, що без неї, без багатьох першокласних, хоча й літніх фахівців, завод розвалиться.

Зараз Марії Петрівні 70 років. Разом зі своєю старенькою мамою вона живе на 1060 грн на місяць. Мати Марії Петрівни, 95-річна Вікторія Самуїлівна, отримує від держави близько 600 грн на місяць, але віддає доньці тільки 300 грн на харчування та утримання квартири, решту ж бабуся збирає під своїм порваним матрацом, оскільки банкам не довіряє, та й давно не виходить на вулицю.

Зараз стосунки між матір’ю та донькою напружені. Влітку Марія Петрівна їздила до Макіївки, продала мамину квартиру. За житло вона виручила $10 тис., які привезла додому в Сімферополь. Однак гроші за квартиру вона матері не віддала, запевнивши ту, що сума тепер лежить у повній цілості в одному з банків і в будь-який момент може бути знята з рахунку. Назву банку й номер рахунку старенька побажала зберегти в таємниці.

Після такого, на думку Вікторії Самуїлівни, обману з боку рідної доньки вона кілька днів не розмовляла з нею і відмовлялася пити ліки. Але коли їй стало зовсім зле, ліки випила й написала заповіт, в якому наказала Марії Петрівні після смерті матері розділити гроші між собою та двома старими братами. Щоправда, для завірення заповіту нотаріуса не викликали.

На рахунках Марії Петрівни в різних банках у цілому зберігається $8 тис. і 35 тис. грн. $2 тис. від продажу квартири вона одразу потай від матері переказала своїй доньці : «Нехай купить собі щось варте», — вирішила вона. Решту грошей, що залишилися від продажу квартири, а також кошти, накопичені за всю її трудову діяльність, вона щороку переоформлює на депозиті. Зараз банк дає їй 20% річних у гривні й ще бонусні 0,5% як пенсіонерці.

Весь свій капітал вона заповіла своїй доньці. Втім, $1 тис та повинна буде витратити на похорони. Місце на цвинтарі Марія Петрівна вже обрала.

Державні чиновники

До кризи Віталій Іванович Галака активно скуповував у столиці земельні ділянки та квартири. До кінця 2008-го його родичам (сам він не володіє навіть тією квартирою, в якій проживає) загалом належало 12 об’єктів нерухомості. Квартири й офісні приміщення Віталій Іванович здає в оренду. У 2007-му він вдало продав три квартири в центрі Києва, виручивши за них близько $5 млн. Дохідність інвестицій становила 400%: квартири були куплені теж за п’ять мільйонів, тільки не доларів, а гривень.

З отриманого прибутку Віталій Іванович з’їздив всією сім’єю на Кубу, втіливши в такий спосіб свою давню мрію, купив синові коня (дитина захоплюється кінним спортом), собі — квадроцикл і ще три квартири в центрі Києва, оскільки на той час житло в столиці сильно подешевшало.

Віталій Галака працює в податковій міліції. На банківських рахунках у нього зовсім небагато грошей — близько 20 тис. грн. Левовою часткою коштів сім’ї розпоряджаються дружина і старша донька.

Бізнесмени середньої руки

«Я людина ризикована. Беруся за багато проектів. З десяти, як правило, вигорає лише один», — розповідає власник дизайнерського агентства, розважального інтернет-порталу та компанії—дистриб’ютора дорогої косметики Сергій Антоненко. За його словами, основний дохід йому приносить торгівля косметикою. Управління косметичною компанією він залишив дружині — їй ця справа до смаку, а сам зайнявся розкручуванням інтернет-порталу і менеджментом у дизайнерському агентстві. «Ці два проекти — для душі», — пояснює Сергій Антоненко.

У 2009-му він заробив на фондовому ринку $30 тис. Таку саму суму спочатку вклав у акції. Те, що інвестицію вдалося подвоїти, — заслуга його знайомого брокера, вважає Антоненко. Звернутися до цього брокера Сергію порадив друг, який давно інвестує у фондовий ринок, і виявилося, що біржовий фахівець — справді знавець своєї справи.

«Рішення про вкладення грошей в акції тієї або іншої компанії я приймаю самостійно, однак брокер дає мені дуже слушні поради, скеровує мене, — розповідає Антоненко. — Адже я новачок на фондовому ринку, у 2009-му вперше почав працювати з акціями».

На запитання, навіщо він вкладає у фондовий ринок, Сергій відповідає просто: раніше грав у казино, але досить часто все програвав, тому вирішив спробувати свої сили в іншій, на його думку, не менш азартній грі — фондових спекуляціях. «На фондовому ринку є хоч якась логіка: акції зростають, якщо справи в компанії йдуть угору, і навпаки. Але, звісно, і на біржі досить велика ймовірність програшу, часто котирування акцій зростають або падають з якихось зовсім незрозумілих мені причин. У цьому фондовий ринок схожий на казино», — міркує спекулянт.

Весь отриманий від біржових спекуляцій дохід Сергій реінвестував у цінні папери. Тепер на фондовому ринку в нього крутиться $60 тис. «Мій брокер каже, що з такою сумою заробити простіше: чим більший пакет акцій купуєш, тим легше його продати за необхідності та інвестувати в інший, більш вигідний інструмент», — пояснює Сергій Антоненко.

Щоправда, дружина бізнесмена не схвалює його захоплення та інвестує кошти сім’ї в банківські депозити, золоті злитки та здешевілу нерухомість. Скористатися цим капіталом Сергій може лише в кількох випадках, чітко прописаних у шлюбному договорі подружжя.

Топ-менеджери

У 22 роки Володимир Андрійович Лопушко купив свою першу машину (Жигулі «шістка»), в 30 років — чотирикімнатну квартиру в історичному центрі невеликого міста в Західній України, де він проживає, у 37 — великий будинок і ділянку землі за містом, куди він перебрався з сім’єю.

Зараз Володимиру Андрійовичу 40 років, він беззмінний директор цементного заводу, і в нього без перебільшення є все. Двічі на рік він літає на маловідомий вихідцям з колишнього СРСР китайський острівний курорт Хайнань. На острові Володимир Андрійович зазвичай затримується по 2–3 тижні — лікує нирковокам’яну хворобу та остеохондроз.

Левова частка його накопичень лежить на рахунках у кількох невеликих західних банках, що мають представництва в Україні. Всі депозити оформлено в Києві. Володимир Андрійович дуже обережно підійшов до вибору банків для зберігання коштів: дізнавався у знайомих, провів кілька раундів переговорів з топ-менеджерами фінструктур, при цьому він оминув ті банки, у яких обслуговується очолюване ним підприємство.

Володимир Андрійович має кілька банківських рахунків. Два рахунки — поточні, на них гроші зберігаються на чорний день. Інші чотири рахунки — у різних банках, у різних валютах, на різний строк і під різні відсотки. Втім, це далеко не всі заощадження директора: він також вклав гроші у два інвестиційні фонди, з управляючими яких він давно і добре знайомий. Крім того, йому належать дві квартири.

Володимир Андрійович відкладає гроші на старість собі й дружині, а також для дітей та онуків. Утім, дітям його капітал поки що не потрібен: син — бізнесмен і непогано заробляє на торгівлі цементом, а донька вдало вийшла заміж.