Політекономія корупції

— Це не конфлікт. Дотепер це була прихована від громадськості суперечка між Держфінпослуг і НБУ про економічну політику, яку слід здійснювати в умовах нинішньої економічної кризи.

Раніше така сама суперечка, щоправда, у публічній формі, велася між НБУ та урядом. І, я думаю, Нацбанк виграв: кризу було визнано переважно банківською, і більшу частину фінансових ресурсів держави було спрямовано на підтримку саме банківського сектору. Спочатку це було кілька десятків мільярдів гривень кредитів рефінансування від НБУ, а тепер ще й 44 млрд. додатково за рахунок держбюджету на рекапіталізацію проблемних банків.

— Це правильно в країнах, таких як США, які потерпають від банківської кризи. В Україні інша природа кризи, це — криза платіжного балансу. Головні проблеми економіки — це проблеми величезного дефіциту торговельного балансу, низька конкурентоспроможність і сировинний характер експорту, наявність великих короткострокових зовнішніх боргів, причому не державних, а комерційного сектору.

Комерційні борги не повинні бути головним болем уряду, але стали ним. При цьому очевидно, що нинішній вектор економічної політики був нав’язаний міжнародними фінансовими організаціями та іноземними кредиторами. Дискусії навколо траншів кредиту МВФ дуже чітко це показали. У результаті головною метою дер­жав­ної політики боротьби з кризою ста­ло повернення зовнішніх комерцій­них боргів іноземним кредиторам.

— Правильно. Після того як реальний сектор економіки було виключено з числа претендентів на фінансову підтримку, суперечка перемістилася усередину фінансового сектору.

Держфінпослуг здійснює нагляд за небанківським сегментом фінансового ринку. Проблеми, які накопичилися від початку кризи, вже набули критичного характеру. Причому провину за значну частину цих проблем доводиться перекладати саме на наших колег-банкірів. Так, тільки в банках із тимчасовою адміністрацією через запроваджений там мораторій на виконання зобов’язань виявилися замороженими страхові резерви на суму 1,2 млрд. грн.

Однак страхові резерви є оперативним джерелом ресурсів для виконання зобов’язань СК у разі настання страхових подій. І саме за рахунок цих коштів людина, в якої стався страховий випадок — хвороба, аварія, пожежа або ще якесь нещастя, має одержувати належні їй виплати.

Крім того, у банківській системі «зависли» величезні суми депозитів. Причому не тільки страхових компаній, а й кредитних спілок, у яких сотні тисяч вкладників. Я вже не кажу про численні затримки з виконанням платіжних доручень і навіть відмови у своєчасному поверненні депозитів у працюючих начебто у нормальному режимі банківських установах.

На початку квітня ми звернулися до керівництва Національного банку з письмовою пропозицією створити в оперативному порядку спеціальну робочу групу з метою відпрацювати програму спільних дій з подолання кризи в небанків­ському фінансовому секторі. Ми відразу запропонували ряд досить простих і не дуже витратних заходів, зокрема, виступили з ініціативою створення фонду гарантування страхових виплат, за рахунок переведення частини резервів СК на рахунки в Нацбанк під прийнятний для нього відсоток.

Хочу підкреслити, що, на відміну від банків, ми не просили дер­жавних грошей для страхових компаній. Ми просили дозволу використовувати власні кошти страхових компаній на банківських рахунках для проведення виплат страхових відшкодувань громадянам. Щоправда, для страхових спілок ми пропонували створити систему рефінансування через уповноважений банк із використанням кредитних ресурсів НБУ.

— Ми не просили преференцій для свого сектору — ми хотіли домогтися ясності в системі взаємовідносин між різними регуляторами фінансового сектору. У нас надзвичайна країна — дозвіл використовувати власні резерви страхових компаній у банках для виплат страхових відшкодувань громадянам уже сприймається як преференція для страховиків! Водночас, наприклад, у США 85 млрд. дол. державних грошей було використано на підтримку найбільшої страхової компанії AIG одразу, щойно там з’явилися проблеми. Європейські країни теж підтримують найважливіші підприємства фінансового сектору, а не тільки банки.

Вкладники кредитних спілок є такими ж громадянами України, як і вкладники банків, тільки біднішими, часто це пенсіонери або сільські жителі, для яких при виборі кредитної установи були важливими вищі відсотки, які зазвичай пропонувалися за вкладами у кредитних спілках. Відмовляючи кредитним спілкам у підтримці кредитами рефінансування, НБУ зобов’язаний публічно пояснити свою позицію.

Я домігся особистої зустрічі з головою Національного банку Володимиром Стельмахом, котрий уважно вислухав наші пропозиції і продемонстрував розуміння питань. У результаті наприкінці квітня до нас надійшла офіційна відповідь за підписом першого заступника голови Нацбанку, в якому містилася відмова за всіма пунктами наших пропозицій.

Причому НБУ відмовився не тільки від створення спільної робочої групи, а й узагалі від проведення спільних консультацій, попри те, що такий обов’язок прямо передбачений законом про фінансові послуги.

Слід зазначити, що моя публічна заява про неприйнятність такої позиції НБУ усе ж таки мала певний ефект. Ми одержали вже три листи від різних членів правління НБУ з пропозиціями про взаємодію, а один навіть прийшов у комісію для консультацій. Щоправда, голова НБУ ще так і не визначив своєї позиції, а його перший заступник так і не відкликав свого негативного листа.

— Про те, що необхідно створити єдиний регулятор фінансових ринків в Україні, я заявив ще в січні 2003 року відразу після призначення головою Держфінпослуг, що її на той момент я ще мав створити. І керувався не тільки міркуваннями, що єдині органи нагляду створено в більшості розвинених країн, а й чітким розумінням того, що в українських умовах забезпечити скоординовану роботу трьох незалежних фінансових регуляторів неможливо.

Наступні події це лише підтвердили. Фінансовий сектор регулювали Лебідь, Рак і Щука. Керівники всіх трьох фінансових регуляторів змогли зібратися разом тільки один раз — у листопаді 2003 року, щоб підписати Меморандум про взаємодію. На цьому взаємодія фактично закінчилася. Домовленості про обмін інформацією і проведення взаємних консультацій так ніколи і не виконувалися. Я переконаний, що одним з уроків нинішньої кризи для України буде усвідомлення життєвої необхідності створення єдиного наглядового органу фінансового ринку.

— Я не бачу нездоланної проблеми. Єдиний орган фінансового нагляду має створюватися саме на базі НБУ, і йому мусить відійти чудово обладнана мережа обласних відділень. Адже якщо Національний банк — виключно орган грошово-кредитного регулювання, то навіщо йому така розгалужена філіальна мережа і така кількість персоналу, аналогів яким нема ніде у світі?

Причому велосипед тут винаходити не треба — є успішний досвід Казахстану, де пішли саме цим шляхом, відділивши банківський нагляд і створивши на його основі мегарегулятора, але залишивши фінансування за рахунок і на рівні центробанку.

Що ж стосується додаткових джерел фінансування, то зі світової практики рецепт відомий: це платежі нагляду, що їх здійснюють учасники ринку за послуги з регулювання ринку.

— Я висловився за націоналізацію Нацбанку не випадково. Річ у тім, що НБУ у нас фактично приватизований. Це таке собі неформальне акціонерне товариство, що сформувалося ще на початку 90-х. Не випадково там дуже усталений склад у керівництві.

Національний банк завжди здійснював свою політику в інтересах певних структур, насамперед банківських. Я свого часу досить глибоко вивчив це питання — коли очолював парламентську слідчу комісію з розслідування діяльності Національного банку України (маніпуляції з валютними резервами НБУ і грошима МВФ) у 1998—2000 роках. І за минулі десять років мало що змінилося.

Будучи дуже потужною структурою, Нацбанк є і дуже закритою установою. Фактично, це корпорація всередині держави, яка користується неймовірними привілеями, у тому числі щодо умов оплати праці і пенсійного забезпечення.

Працювати в ній (а в системі Нацбанку працює близько 10 тис. чоловік) — означає належати до певної привілейованої касти, до якої сторонньому потрапити дуже непросто.

За відсутності належного громадського контролю за НБУ все відбувається за Жванецьким: хто що охороняє, той те і має. Працівники НБУ, наприклад, вільно беруть кредити у своєму відомстві і там же тримають свої депозити. Усі добре знають, які величезні кошти виділяє на своє утримання Нацбанк. Адже ті неймовірні доходи, отримувані від монополії на емісію готівки, котрі в будь-якій країні є доходами бюджету і котрими розпоряджається Мінфін, у нашій країні є доходами НБУ.

— Керівництво НБУ допустило реалізацію певного виду економічної політики, у результаті якої Україна за дуже короткий строк потрапила в залежність від західного фінансового капіталу, а тягар зовнішніх боргів став настільки величезним, що виплутатися з них, а тим більше кудись прорватися буде вкрай проблематично.

Ця політика була нав’язана Україні ззовні. А полягала вона в непомірному стимулюванні внутрішнього споживання, у тому числі і за рахунок залучення величезних зовнішніх кредитів.

Якщо згадати Маркса, то він ще півтора століття тому писав, що справжня мета капіталіста, який надає кредит, полягає в тому, щоб дати кредит на вічні часи. Тобто дати кредит так, щоб нескінченно отримувати відсотки, причому, за можливості, максимально високі. Тому дуже помиляються або лукавлять ті, хто каже, що кредит — благо, його треба домогтися, завоювати тощо. Весь західний фінансовий світ у докризові роки був стурбований, куди і як всунути ці кредити. І не випадково жертвою такої політики стала не лише Україна, а й практично вся Центрально-Східна Європа і багато інших країн, що розвиваються.

Національний банк у цій ситуації був зобов’язаний регулювати потоки капіталу — це його законом встановлений обов’язок. Він не повинен був допускати такого величезного перетоку кредитних ресурсів у сферу споживання, на шкоду оновленню виробництва та інфраструктури.

Це все відбулося за останні п’ять років. Пам’ятаю, десять років тому в аналітичних записках Мінекономіки писалося, що якби економіка України отримала 40 млрд. дол., то ми могли б повністю модернізувати виробництво і зажили б, що називається, благополучно і щасливо. У результаті ми отримали 100 млрд.,
але куди вони пішли?

Найприкріше те, що процес і далі йде повним ходом. Адже вся нинішня боротьба за кредити МВФ — це принципово помилковий тип політики, бо кредити беруться державою, а будуть витрачені в основному на погашення боргів комерційних структур і приватних банків. А політика перекачування комерційного боргу в державний — це політика чужих інтересів.

До останнього часу у нас швидко зростав комерційний борг, але державний зовнішній борг залишався порівняно невеликим — близько 14—15 млрд. дол. Отриманням кредиту МВФ ми його збільшили у понад два рази практично одним махом і зараз активно займаємося пошуком інших джерел отримання позик. А далі процес, якщо його вчасно не зупинити, піде по саморозкручуваній спіралі. Через два-три роки не буде дивним, якщо державний борг України сягне 100 млрд. дол.

Тому ключовим учора, сьогодні і завтра є запитання, хто і як управляє потоками капіталу і хто мусить нести за це відповідальність?

— Тут я цілком солідарний із паном Гейцем: треба не побиратися по чужих столицях, а шукати шляхи відновлення суспільної довіри до банківської системи і державних інституцій.

Важливо усвідомити ще одну принципову помилку: для країни з погляду її майбутнього значно дешевше обанкротити комерційні структури, в яких є багатомільярдні борги перед Заходом, аніж узяти ці борги на державу.

Зараз ми беремо гроші, щоб банки і корпоративний сектор повернули свої борги за наш із вами рахунок. При цьому все робиться мовчки. Національний банк мав би публічно оголосити про те, яка його позиція у питанні про повернення західним кредиторам 40 млрд. дол. боргів українських банків і ще більшої суми боргів інших комерційних структур, чи припустимо, що чимало банків розраховуються із зовнішніми кредиторами, але не віддають депозитів громадянам? Про яке відновлення довіри може йтися?

— Я не хотів би зараз ще більше нагнітати емоції. Але звертаю вашу увагу на одну дуже важливу обставину. З високою часткою упевненості можна прогнозувати, що без реалізації якихось екстремальних сценаріїв не буде повторно переобрано діючого президента. Повноваження Володимира Стельмаха теж закінчуються в січні 2010 року. Тож має відбутися зміна керівної команди в НБУ.

Тому очевидно, що Національний банк мусить бути підданий найглибшій реформі, серйозним кадровим перестановкам і дуже ретельному розслідуванню того, що там насправді відбувалося всередині.

Все це буде дуже серйозно, якщо тільки від політичних сил, котрі просто зобов’язані цю тему глибоко вивчити, якось не відкупляться. Але криза розвивається і розвиватиметься далі таким шляхом, що тема НБУ приречена залишатися в центрі уваги.

І багато людей там, наскільки мені відомо, украй стурбовані цією перспективою, оскільки зміна команди в НБУ — це зміна розстановки сил у фінансовому секторі. А отже — це можлива зміна потоків рефінансування, рекапіталізації, купівлі валюти, виведення і введення капіталу, отримання зовнішніх кредитів і розрахунків за ними.

Це настільки важлива сфера, що вона має вирішальне значення для майбутнього країни.

— Це ключове питання, вирішення якого для керівництва НБУ зараз важливіше за все, тому Нацбанк і намагається закритися. Адже за зачиненими дверима простіше провести зміну облич лише формально.

Тим часом сформовану систему взаємовідносин реформувати просто необхідно, у тому числі через створення мегарегулятора і поділ функцій кредитно-грошового регулювання і банківського нагляду. Поки ж суміщення цих функцій — це очевидний конфлікт інтересів, який є грунтом для величезних зловживань і корупції.

Адже у такого регулятора завжди є два шляхи — підійти більш жорстко до нагляду або «заплющувати очі», підтримуючи установу рефінансуванням.

Тому комерційні банкіри у Нацбанк, якщо це орган регулювання грошово-кредитного ринку, взагалі не повинні заходити. Вони мають ходити в орган нагляду — звітувати, розповідати про проблеми, вносити пропозиції тощо. А орган нагляду не повинен мати можливості «підкинути» найбільш вхожим у його стіни кредити. Адже кредити мають видаватися не вибірково, а на загальних умовах, за яких кожен банк, що виконує ліцензійні умови і нормативи, має рівні з іншими учасниками ринку права на отримання ресурсів.

Сьогодні ставка рефінансування, наприклад, як реальний показник вартості кредитних ресурсів у нашій країні не працює, оскільки гроші розподіляються адміністративно, за незрозумілими критеріями і в ручному режимі.

Тобто всі ці зміни з економічної точки зору для держави є життєво необхідними. А от із політичної — велике запитання. Адже що означає для того чи іншого політичного угруповання, яке контролює Нацбанк, віддати банківський нагляд? Це значить віддати нагляд над грошовими потоками в системі комерційних банків. А це — основна система, де здійснюються будь-які, у тому числі і політичні перерахування.

Це система, через яку, як я вже казав, йде багатомільярдний відплив грошей в офшори. Чи навпаки, приплив цих грошей назад у потрібний момент. Тобто це система абсолютно реальної і дуже могутньої влади. І щоб відмовитися від спокуси прибрати цю систему до рук для її використання в приватних інтересах, потрібна дуже серйозна політична воля.

— Не робитиму секрету з того, що в керівництві уряду вважають відділення функцій банківського нагляду архіважливим завданням. Не виключено, що до цього розуміння там прийшли в той момент, коли з відомих причин відносини з Нацбанком максимально загострилися. Певне, криза змусила багато що переосмислити. Нинішній прем’єр Юлія Тимошенко усвідомлює реальну силу і роль Національного банку в країні. А либонь багато попередніх урядів загинули, так і не усвідомивши, чому це сталося, — через політику НБУ.

Та в нещодавньому публічному конфлікті між Кабміном і Нацбанком є і позитивний момент — він привернув досить пильну громадську увагу до питання розподілу ключових економічних повноважень, щоб їхнім перерозподілом можна було займатися виключно кулуарно.

Також цей конфлікт змусив суспільство нарешті всерйоз задуматися над питанням, а хто насправді контролює нашу економіку.

У міру розвитку економічної кризи стає зрозуміло, що ключову роль у країні відіграє політика Нацбанку, і більшість фахівців вважають цю політику помилковою. Отже, саме Нацбанк нестиме основну відповідальність за перебіг і наслідки кризи.

— Одна з принципових помилок полягає в тому, що Нацбанк почав здійснювати політику підтримки кожного окремого банку, замість того щоб піклуватися передусім про ліквідність і платоспроможність системи в цілому. І якби йшлося про систему загалом, це означало б забезпечення достатньої свободи переміщення грошей між банками. І, звісно, в умовах кризи, — неминучу загибель слабких банків, із яких пішов би переплив грошей у сильніші.

Сталося ж інакше, і зовсім не випадково. Річ у тім, що за кожним банком стоїть те чи інше угруповання цілком конкретних людей. І, по суті, для кожного такого угруповання отримати ліцензію, тобто дозвіл на здійснення банківських операцій, практично неможливо без установлення певних «неформальних» контактів із керівництвом НБУ, а нерідко і на більш високому рівні, оскільки це означає отримати «добро» на роботу в економіці України.

Цим і визначається цей своєрідний «індивідуальний патерналізм» стосовно кожної установи: «ми дозволяємо, працюйте».

Виходить, що з погляду НБУ неповернення депозитів — це нормально. Адже якщо депозити втікають, то це погіршує становище його підопічних. Тобто на першому місці інтереси банків, а не громадян.

Із цієї ж причини банківський регулятор дивиться крізь пальці на невидачу депозитів навіть у строк. Пригрозивши у своїх листах пальчиком, НБУ так фактично і не забрав ліцензій на залучення депозитів у жодної з обвинувачених у невидачі установ, хоча їхній лік іде вже на десятки.

Задіявши індивідуальний підхід, Нацбанк стимулював процес «лялькування» банків. Не довіряючи одне одному, банки закрилися, кожен із них обслуговує своїх акціонерів та їхні підприємства. Міжбанківський ринок нормально не працює, відбулася автономізація всередині банківської системи окремих угруповань, пов’язаних із промисловістю, машинобудуванням, будівництвом, сільським господарством тощо.

Ті ж, хто не є учасниками таких угруповань, виявилися відрізаними від доступу до ресурсів узагалі.

Результат — проблема дефіциту ліквідності в банківській системі і кредитних ресурсів в економіці взагалі не вирішується. Вийшла тільки відтяжка за часом: довіри громадян до банків нема, відплив депозитів призупинився, та чи надовго? Доступу до зовнішніх ресурсів теж немає.

Банківська система і вся країна сидить і чекає дива. Що у світі завершиться криза, що знову з’являться ринки збуту для низькоякісної і неконкурентної сировинної продукції, що нам дадуть ще 100 млрд. дол., і ми їх швидко освоїмо.

Та насправді ситуація розвивається інакше. Криза — надовго. Довіра до України надзвичайно низька. Усі намагаються звідси гроші забрати, і ніхто не хоче давати, тоді як наприкінці літа — на початку осені у кількох найбільших банків мають бути виплати за дуже великими кредитними зобов’язаннями.

Перспектива не проясняється, оскільки банківська система не може вийти з кризи сама, вона має спиратися на пожвавлення економіки.

— Якщо казати про головні проблеми банківської системи, то необхідно обов’язково підтримувати систему безготівкових розрахунків, особливо платіжними картками, котра зараз працює з перебоями через невидачу грошей банкоматами та обмеження прийому карток багатьма установами, що обслуговують роздрібні мережі.

Водночас необхідно максимально обмежити сферу готівкового обігу — ми технічно готові до цього. Нацбанку слід було б давно припинити практику, коли при безготівкових розрахунках беруться більші комісійні, ніж при одержанні готівки. Адже це абсурд, коли за переказування грошей з рахунку при великій покупці необхідно сплатити 1,5—2% комісійних, та ще й чекати три дні перерахування і зарахування, тоді як така сама операція за готівку проходить значно оперативніше і дешевше.

Слід було б обмежити можливість сплати готівкою при придбанні товарів на суму, умовно кажучи, понад 5 тис. грн. і зобов’язати громадян робити такі платежі тільки картками. Це різко активізує і прискорить трансакції, зменшуючи витрати.

— У цьому якраз і проблема, що Нацбанк нічого не зробив не тільки для стимулювання системи безготівкових розрахунків, а й для забезпечення її безперебійної та оперативної роботи. Адже і ця проблема розв’язується просто — достатньо було б створити відповідні резерви для забезпечення безперебійної роботи платіжних систем, які могли б скласти лише невелику частину тих величезних сум, які було викинуто на рефінансування.

Тим часом забрані з банків депозити йдуть у готівку і десь лежать. Центральний банк компенсує їхній відплив емісійними кредитами рефінансування. І достатньо буквально одного сірника, щоб спровокувати паніку і галопуюче зростання цін.

Тому готівку треба терміново повертати в банківську систему.

— Хочете рецепт? У нас є один державний банк, який користується привілеєм стовідсоткових держгарантій за своїми зобов’язаннями. Отож, у нинішній кризовій ситуації було б доцільно заборонити йому комерційне кредитування, одночасно зобов’язавши Нацбанк викуповувати всі залучені ним ресурси за прийнятною ставкою (наприклад, рефінансування або навіть вищою).

Тоді широкі верстви населення знали б: от — банк, у якому держгарантія вкладів справді реалізована, що він не кредитує ніякого «Нафтогазу», не віддає грошей в комерційні організації. Мільярди і десятки мільярдів повернулися б у банківську систему, оскільки тримати гроші, які швидко знецінюються, вдома і небезпечно, і збитково. Але ж нічого цього не робиться.

Натомість зберігається абсурдний і безглуздий мораторій на дострокову видачу депозитів. Я нещодавно порадив одному колишньому депутату і віце-прем’єру, що можна забрати вклад, звернувшись до суду із позовом, але не на повернення депозиту, а про визнання банку банкрутом, через невиконання ним зобов’язань. І ви знаєте, подання відповідного позову швидко дало результат: визнання банкрутом з подальшою ліквідацією установи — надто серйозна загроза.

Я вирішив запропонувати банкірам: давайте внесемо зміни до Цивільного кодексу, відповідно до яких можливість дострокового повернення депозиту регулюватиметься умовами кожного конкретного депозитного договору. Якщо передбачена в договорі можливість дострокового розірвання, за таким вкладом встановлюється нижчий відсоток. Без права дострокового розірвання — вищий. Відповідний проект закону було підготовлено Держфінпослуг і запропоновано для обговорення.

На мій погляд, це фундаментальне нововведення, яке докорінно змінює ситуацію з депозитами, із плануванням банками розривів між активами і пасивами.

На мій подив, ініціатива не зустріла належного розуміння. Її публічно не підтримав жоден банкір.

Тим часом у мене тут були нещодавно прокурори, котрі самі скаржилися на неможливість забрати депозити. Я запитую: «То що вам заважає зробити це силою, як закон і сам Бог веліли?» Відповідають: «Для цього треба, щоб на найвищому рівні було прийняте відповідне політичне рішення».

Вдумайтеся, щоб у цій країні почав виконуватися закон, необхідне політичне рішення!

Тобто ми з вами живемо в неправовій державі, в якій система правового захисту громадян не діє, а для певної касти людей закони вже не мають фактично ніякого значення. Самі ж банкіри зізнаються в приватних розмовах, що залежать від домовленостей із чиновниками НБУ.

— Тут уже доведеться говорити не тільки про банківську систему, а й про наше суспільство в цілому, що має свої ментальні особливості. Більшість людей, які обіймають керівні посади у владі і бізнесі, — продукт радянської епохи, а в багатьох ще живі і відгуки сталінізму. Наше суспільство до 1917 року жило в умовах феодально-общинного ладу, тому фактично і не був сформований інститут приватної власності. У такому суспільстві тотальне беззаконня і влада корупції цілком можливі.

Ніхто поки що не створив такої науки — політекономія корупції. Але її доведеться створити, щоб зрозуміти, що таке економіка України, яка цілком побудована на взаємовідносинах корупції, причому згори до самого низу.

Та є один надзвичайний аспект. Здавалося б, як у таких умовах можна боротися з кримінальними компаніями? Адже якщо силові і наглядові органи тотально корумповані, отже, має бути і тотальне беззаконня? Виявляється — ні. Система все одно працює досить ефективно і вимагає виконання закону. Чому? Тому що якщо хтось грубо порушує закон, про це стає відомо правоохоронним і наглядовим органам, а їх у нас багато.

Порушення закону для них — підстава прийти і взяти хабар. І порушникам усім їм треба платити, причому «у системі» і постійно, тому їхні структури стають неефективними. І в цьому сенсі корупція багато в чому сама себе балансує, тобто межі беззаконня теж обмежені.

Така система, виявляється, цілком життєздатна. Тільки наслідки її існування призведуть до того, що економіка цієї країни ніколи не буде конкурентоспроможною.

А переважна більшість населення житиме на злиденному рівні. Здавалося б, дивно, що воно не чинить будь-якого видимого опору. Йому відмовляють у повноцінній медичній допомозі — воно терпить, не віддають депозитів — пряме обмеження прав власності — терпить!

Ну і світ терпить, певною мірою.

— У таких випадках треба дивитися на історичні приклади, оскільки те, що нам здається ненормальним, насправді вже десь колись було. Адже у середні віки було поняття годівлі, продажу посад, можна було відкупити право збирати податки на певній території, були панщина та оброк, були сюзерени і їхні васали, які одержували якусь територію в управління.

Зараз це називається корупцією, а тоді називалося феодальною системою відносин. Тож, за великим рахунком, це в сучасних термінах ми використовуємо визначення «влада корупції». А в історичних термінах ми могли б сказати, що в Україні відновилася неформально існуюча система докапіталістичних феодальних відносин, яка подекуди доповнюється ще давнішою системою родоплемінних відносин («кумівство», «клани» тощо).

Можливо, найголовніше — розуміння суті суспільства, в якому ми живемо. Тоді стають зрозумілими і суть суперечки між Держфінпослуг і Нацбанком, і політика Нацбанку, і чому «народ мовчить».