Гроші – під контроль

Олексій Соболєв, Forbes, 12.12.2014

http://forbes.ua/ua/magazine/forbes/1384134-groshi-pid-kontrol

Досі інвестори погоджувалися вкладати в українські компанії, не маючи достатніх механізмів для їхнього контролю. Чому так більше не буде

Брак капіталу – одна з головних проблем України. Щоб зрозуміти, які перспективи його залучення на зовнішніх ринках, варто звернутися до історії публічних корпоративних боргових та акціонерних розміщень останніх десяти років.

За цей період 30 підприємств, що ведуть бізнес в Україні, розмістили єврооблігацій на $22,9 млрд за середньозваженою ставкою 9,5%, але 26% загальної суми випуску єврооблігацій пройшли реструктуризацію. Ще декілька компаній або вже ініціювали реструктуризацію своїх боргів, або мають високі шанси зробити це 2015-го. Загальний обсяг таких випусків оцінюють у $3,7 млрд.

Тільки частина компаній, не здатних вчасно погашати борги, виявилися заручниками обставин. Деякі стали неплатоспроможними, тому що вели невиправдано ризиковану діяльність. Інших підозрюють у тому, що вкрали гроші інвесторів. Такі випадки можна об'єднати в категорію «український фактор». Через нього під дефолт потрапили випуски на $2,6 млрд.

Інвестиції в акціонерний капітал українських підприємств, зроблені до кризи 2008 року, виявилися глибоко збитковими, бо тоді очікування були завищеними. Із 2009-го за допомогою первинних, вторинних і приватних розміщень акцій публічні українські компанії залучили $4,2 млрд. Усього таких угод – 121. Із них усі, крім купівлі Ferrexpo акцій ПГЗК і купівлі акцій Ferrexpo структурами Геннадія Боголюбова на ринку, виявилися збитковими. Загальна сума збитку становить $2,8 млрд, або 67% залученого капіталу.

На ринку акціонерного капіталу після кризи на «український фактор» припало $1,2 млрд (29% обсягу всіх розміщень). Загальний збиток за такими угодами становить $1,1 млрд, або 87% залученого капіталу.

Виходить, іноземні інвестори серйозно недооцінювали ризики в Україні. Тобто наявні юридичні структури розміщень недостатньо захищають постачальників капіталу. Їм слід уважніше ставитися і до due diligence перед угодою, і до аудиторських звітів після неї. Як показує історія дефолту агрохолдингу «Мрія», українські аудитори з великої четвірки можуть легко не помітити $200-300 млн гарантій за кредитами пов'язаних компаній. Багато інвестбанкірів чудово роблять роботу, залучаючи гроші для компаній із такої непростої країни, як Україна, проте далеко не завжди вони діють в інтересах інвесторів.

Я не раз спостерігав, як портфельні керівники швидко втрачали інтерес до компанії після того, як угода відбулася. Вся їх активність зводилася до проглядання звітності кілька разів на рік. Загальноприйнята практика − це чотири квартальних звіти та конференц-дзвінки, щоб з'ясувати питання, які щодо них виникли, а також зустріч інвесторів із компанією раз на рік. Але оскільки українські підприємства займають порівняно невелику вагу в портфелях, інвестори часто приділяють їм менше уваги. Як виявилося − даремно.

Міжнародному валютному фонду знадобилося кілька років і багато мільярдів витрачених доларів, щоб почати виділяти Україні гроші на жорстких умовах − тільки після прийняття обумовлених законів.

Інвесторам також слід зрозуміти, що без можливості реального контролю над витрачанням коштів купувати цінні папери українських компаній не можна. Контроль отримують через голоси в раді директорів. Нью-Йоркська і Лондонська фондові біржі говорять про те, що більшість у раді повинні складати незалежні директори. Ще краще, якщо незалежний директор цю раду очолює. Виключно з незалежних директорів повинні складатися аудиторський та компенсаційний комітети. Так, наприклад, влаштовано управління в Ferrexpo. Подібна структура, безумовно, збільшує витрати бізнесу, але для інвесторів це вигідніше, ніж роками домовлятися про реструктуризацію або судитися з менеджерами в бігах.